Країни Центральної та Східної Європи

утворити власні структури: Польські національні комітети у Петербурзі, Варшаві та у Парижі.

На початку серпня 1915 р. німці зайняли Варшаву, але дієвого польського уряду тоді створити не вдалося. Спроби бригадира легіонерів Ю. Пілсудського розпочати вербовку до польського війська (з цією метою він, офіцер австрійської армії, навіть залишив фронт) успіху не мали. Легіони стікали кров'ю на Східному фронті, й пропорційно пролитій крові зростала популярність бригадира. Лише 5 листопада 1916 р. Німеччина дозволила проголосити Акт створення Польської держави й організувати Тимчасову державну раду - польський дорадчий орган при австрійській владі. Після лютневих подій революції 1917 р. в Росії й визнання Тимчасовим урядом права поляків на власну державу, Ю. Пілсудський перейшов на позиції свого опонента Р. Дмовського й розпочав боротьбу проти Німеччини та Австро-Угорщини. За незгоду включити легіонерів до німецького війська у липні 1917 р. його було ув'язнено до магдебурзької в'язниці. Це, врешті-решт, виявилося Ю. Пілсудському на руку, адже з посібника приречених на поразку Центральних держав він перетворився на їхню жертву.

Листопадова 1918 р. революція в Німеччині прискорила розв'язання «польського питання», й у ніч з 6 на 7 листопада у залишеному австрійцями Любліні ліві партії (ППС, Польська селянська партія - «Визволене») та ПОВ проголосили створення Тимчасового народного уряду Польської республіки. 10 листопада Варшава урочисто зустрічала звільненого революцією з ув'язнення Ю. Пілсудського. Уже через чотири дні голова уряду соціал-демократ Ігнацій Дашиньський передав йому владу з надзвичайними повноваженнями. Країна святкувала довгоочікувану свободу.

Враховуючи вплив соціалістичних партій на частину суспільства, Ю. Пілсудський як фактичний диктатор вирішив на перших порах керувати за їхньою допомогою, ставши, проте, не лише над ними, а й над усіма партіями взагалі. Він залишив при владі «червоний» уряд, знову доручивши його формування І. Дашиньському, а коли тому через непоступливість «ендеції» це не вдалося, призначив президентом міністрів (прем'єром) ще одного соціаліста - Енджея Морачевського. Сам Ю. Пілсудський як тимчасовий Начальник держави до скликання Установчого сейму всю повноту влади зосередив у своїх руках.

Випробування не забарилися - на початку 1919 р. «ендеція» здійснила спробу заколоту. В очах поляків скомпрометованими виявилися всі політичні партії, а популярність Начальника сягнула нових висот. Він передав владу позапартійному «урядові фахівців», призначивши прем'єром відомого польського піаніста Ігнація Падеревського. Головним завданням уряду стало проведення виборів до сейму, після скликання якого Ю. Пілсудський обіцяв скласти диктаторські повноваження.

Вибори відбулися наприкінці січня 1919 р. й стали не лише днем відродження польського парламентаризму, а й відправним пунктом протистояння між сеймом і Ю. Пілсудським. Начальник держави вважав, що він краще за депутатів знає і розуміє потреби народу, а тому не він повинен допомагати парла-