| Переглянути всі підручники | |||||||||||||
| << | < | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | > | >> |
Західні демократії
|
Рамсей Джеймс Макдональд (1866-1937) - Прем'єр-міністр Британії у 1924 та 1929-1935 рр. Народився у сім'ї шотландського вчителя. Залишивши в 1885 р. домівку, перебрався спочатку до Брістоля, а потім до Лондона. Працював журналістом; вступив до Лейбористської партії. У 1906 р. був за списком лейбористів обраний до парламенту. З 1911 по 1914 р. був лідером лейбористської фракції в парламенті. Завдяки виступам проти війни та критиці передвоєнної дипломатії уряду швидко зробив кар'єру в середовищі лейбористів. |
Стенлі Болдуїн (1867-1947) - Прем'єр-міністр Британії в 1923-1924, 1924-1929 та 1935-1937 рр. Здобув освіту у школі Харроу та Кембриджському університеті. З 20 років працював у батьківській металургійній компанії. Був палким прихильником добрих відносин між робітниками і роботодавцями. У 1908 р. був обраний від Консервативної партії до парламенту. У 1916 р. став особистим секретарем майбутнього прем'єра Ендрю Бонар Лоу, а в 1917 р. обійняв посаду урядового секретаря з фінансів. У 1922 р. вчинив своєрідне «повстання», вийшовши разом з іншими міністрами-консер-ваторами зі складу коаліційного уряду Д. Ллойд Джорджа. |
Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.
Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.
Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загальнобри-танський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.
Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший — середні та заможні верстви.
|
«Профспілки, які з патріотичних міркувань не захотіли на початку війни торгуватися про ціну своєї допомоги, по війні виявилися в цілому обдуреними. Незважаючи на те, що окремі групи робітників у напружені періоди заробляли час від часу винятково багато.., більшість робітників могли купити на свою зарплату в 1919 році менше товарів, ніж у 1913 році». |
(Webbs. And В. History of Trade Unionism. - London, 1920. - P. 633-634) |
| Переглянути всі підручники | |||||||||||||
| << | < | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | > | >> |