Західні демократії районів; урядові кредити дали змогу повністю ліквідувати безробіття; встановлено 8-годинний робочий день, укладено урядом колективні договори: денаціоналізовано промисловість. На парламентських виборах 1924 р. Національний блок тим не менше зазнав поразки від Картелю лівих сил - блоку центристів, радикалів і соціалістів, очолюваного Едуардом Ерріо. Опозицію йому склали: з правого флангу - Національний блок, з лівого - комуністи. На кредити від США розраховувати не доводилося через нестабільність франка та відмову французів обговорювати їхні грошові зобов'язання перед США. Американські кредити тепер в основному надавалися Німеччині. Через два роки (липень 1926 р.) уряд Картелю лівих сил через неспроможність розв'язати фінансові проблеми подав у відставку, а сам блок протягом 1925 р. розпався. Улітку 1926 р. на парламентських виборах першість була за коаліцією правих партій під назвою «Національна єдність» на чолі з Р. Пуанкаре. Новому уряду вдалося забезпечити країні економічне зростання, швидкі (вищі, ніж у Німеччині та Великій Британії) темпи промислового розвитку і, найголовніше, - подолати інфляцію. На хвилі успіху «рятівник франка» Р. Пуанкаре привів блок до перемоги на виборах 1928 p., але через вихід з нього радикалів, очолюваних Едуардом Даладье, блок розпався, а сам Р. Пуанкаре наступного після виборів року подав у відставку і залишив велику політику. Світова економічна криза 1929-1932 pp., звісно, не обминула Францію. І хоча вона тут розпочалася «із запізненням» на два роки (1931 p.), але й тривала довше - до 1935 р. Власне країна пережила два сплески «Великої депресії» - у 1932 і 1935 pp., коли виробництво порівняно з 1930 р. скоротилося відповідно на 44 і 46 %. Через те, що до 50 % населення країни було зайнято в сільському господарстві, до початку 1931 р. Франції вдавалося уникнути масового безробіття. Більше того, бурхливі темпи розвитку нових галузей промисловості потребували дедалі більше робочих рук, і уряд навіть вдавався до залучення емігрантів на
|