Тоталітарні та диктаторські режими 148

соратники Гітлера ніколи так і не змогли згуртуватися в партійну бюрократію. А. Гітлер, людина, яка для жодної людини не була особистим другом, не просто очолював усіх, він був над усіма.

Необхідність подолання економічної кризи і підготовка до війни потребували централізації економіки. Як і у США, СРСР та Італії, в Німеччині запроваджувалося державне регулювання економікою. Підприємства об'єднувалися в монополістичні групи, що підпорядковувалися Генеральній раді німецького господарства. Рада підпорядковувалася Міністерству економіки; спілки підприємців були об'єднані в корпорацію «Імперський стан німецької промисловості». Господарство Німеччини поділялося на 7 галузей, примусово об'єднаних у корпорації: промисловість, енергетика, ремесла, торгівля, транспорт, банківська справа, страхування. Держава встановлювала: плани виробництва (в 1936 р. було прийнято так званий 4-річний план Г. Герінґа), ціни, ринки збуту; існувала карткова система розподілу товарів, стандартизувалися металеві вироби і деталі машин, будувалися автошляхи, канали, оборонні споруди тощо.

Закінчення світової кризи, мілітаризація економіки, звільнення з роботи громадян «неарійського» походження й заміна їх «чистокровними» німцями дали змогу значно скоротити безробіття в країні.

Нацисти вжили заходів щодо одержавлення сільського господарства. Було створено Державний продовольчий фронт, який контролював виробництво, ринки збуту і ціни на сільськогосподарську продукцію. Кожному селянину держава вказувала, скільки й чого він має виробити, якому покупцеві й за яку ціну продати.

Для заохочення німецьких сільських господарів було наказано миловарним заводам та маргариновим фабрикам використовувати у якості сировини лише сало худоби, вирощеної